гарячі новини

гарячі новини

Канни-2015: про свободу у фільмах і не лише

Канни-2015: про свободу у фільмах і не лише
Text size Aa Aa

68-е за ліком свято під назвою “Каннський кінофестиваль” завершилося. З найбільшої кіноподії світу роз‘їхалися тисячі професіоналів і шанувальників кіно. Значно скоротився обіг людей на набережній Круазетт, де протягом однієї прогулянки можна побачити відразу кілька знаменитостей.

Зокрема, автор цих рядків буквально протягом півгодини спершу наштовхнувся на французького актора Венсана Лендона, що пізніше був визнаний найкращим актором цього фестивалю, відтак побачив на червоних сходах Палацу фестивалів Вуді Аллена з акторами його нового фільму “Ірраціональний чоловік”, а відтак на терасі балканського павільйону поговорив із Тіханою Лазовіч та Ґораном Марковічем — провідними акторами хорватсько-словенсько-сербської картини “Звіздан”, що відтак одержала нагороду журі у межах програми “Особливий погляд”.

Фестиваль завершився традиційною церемонією нагороджень. Журі, що його цього року очолювали американські режисери — брати Джоел та Ітан Коени, присудило Золоту пальмову гілку французькому режисерові Жаку Одіару за фільм “Діпан”. Честь вручити нагороду за стрічку, що її фахівці після перегляду відразу зарахували до фаворитів, одержала бельгійська акторка Сесіль де Франс.

Фільм “Діпан” випередив 18 конкурентів у головній конкурсній програмі. Причому шансів того, що фільм-господар вийде переможцем, було чимало. Цього року журі відібрало туди 5 суто французьких картин та одну спільну продукцію за участі Франції.

ФІЛЬМ-ПЕРЕМОЖЕЦЬ

Одержавши Золоту пальмову гілку, Одіар звернувся до публіки у Великому театрі Люм‘єр: “Я дуже зворушений. Я знав, що це на мене вплине. Хочу подякувати Міхаелеві Ганеке (австрійський режисер, дворазовий переможець у Каннах — ред.), що не знімав цього року. Хочу подякувати моїм акторам, без яких не було б ні фільму, ні Золотої пальмової гілки. Одержати нагороду від Коенів — просто неймовірно! Александр Дюма-син називав свого батька “дитиною, яку я одержав таким молодим”. Сьогодні я думаю про свого батька”.

У фільмі “Діпан” йдеться про колишнього вояка сепаратистських “Тамільських тигрів”, що борються за незалежність від Шри-Ланки. Коли поразка стає очевидною, Діпан залишає країну. Відтак він вирішує вирушити до Франції. Він уважає, що притулок там легше отримати сімейному чоловікові, а тому привозить із собою молоду жінку і маленьку дівчинку. Вони ледь знайомі, але удають сім‘ю і намагаються збудувати разом життя. Вони поневіряються у Парижі, але нарешті Діпан влаштовується на роботу. Начебто починає налагоджуватися нормальне життя, але зрештою Діпану доводиться згадати, що був “тамільським тигром”, аби захистити “сім‘ю”.

“ОМАР”, “ІРРАЦІОНАЛЬНИЙ ЧОЛОВІК” ТА “ЗАКОН РИНКУ”

Вибір найкращого фільму — це часто суб‘єктивна річ. Рідко трапляється, щоби всі зійшлися на одному творі. Звичайно ж, журі має своїх фаворитів, журналісти — інших, а глядачі — третіх. Якість усіх картин — дуже висока. Серед перлин можна загубитися.

Розповім тут коротко, що найбільше сподобалося мені. Йоргос Лантімос — один із найцікавіших грецьких режисерів останніх років — привіз до Каннів стрічку “Омар” (The Lobster), яку я б назвав футуристично-сюрреалістичною з елементами чорного гумору. Він змусив говорити на фестивалі про відродження грецького кіно. Йому вдалося залучити кількох міжнародних зірок, як-от Колін Фаррелл, Рейчел Вайс та Леа Седу. Режесер, що переважно мешкає у Лондоні, зняв більшість стрічки в Ірландії. Діалоги йдуть англійською, а про грецьке походження Лантімоса нагадує хіба що грецька пісня у фільмі.

“Омар” розповідає про дивне суспільство, що існує у близькому майбутньому і намагається контролювати те, яким чином паруються чоловіки і жінки. Обидві статі зустрічаються у спеціальних готелях, де вони мають 45 днів, аби знайти партнера. Інакше у спеціальній машині їх перетворюють на тварин їхнього вибору. Герой Коліна Фаррелла під час реєстрації у готелі, зокрема, висловив бажання у разі невдачі парування стати омаром на відміну від більшості інших гостей, які хотіли стати більш традиційними тваринами. Подальший розвиток сюжету розкривати не варто, але він включає багато несподіваних поворотів. А у центрі — дивовижна історія кохання із приголомшливим завершенням. “Омар” одержав спеціальний приз журі.

Вуді Аллен не припиняє дивувати своєю плодючістю. Просто дивовижно, як він примудряється щороку знімати щонайменше по одному фільмові такої якості. Знову комедія, причому, можливо, теж чорна, але все-таки більш легка, ніж стрічка Лантімоса, замішана на філософії та іронічному обігруванні російських класиків. Джоакін Фінікс грає нового професора філософії, що прибуває до одного з американських університетів. Між ним й однією зі студенток (у її ролі — зірка, що сходить, Емма Стоун) встановлюється спеціальний зв‘язок. Але від Аллена вже очікуєш, що просто далі не буде… І справді далі починається така собі гумористична достоєвщина, не виключаючи кримінальних нюансів…

Зовсім інший стиль у фільму “Закон ринку”, що за головну роль у ньому нагороду найкращому акторові одержав Венсан Лендон. Фільм подає непривабливий бік життя у сучасній Франції. Така собі “чорнуха” про те, як 50-річний кваліфікований працівник, що має сина-інваліда, втрачає роботу, і всі його зусилля виправити становище натикаються на глуху й ірраціональну систему французької бюрократії. Крім Лендона, всі інші актори — любителі. Фільм знятий у стилі документалістики. Його неспішний, похмурий перебіг дає доволі часу для осмислення подій. А робота Лендона справді дуже могутня і “витягає” фільм у моментах, коли інакше сцени могли б здаватися дещо нудними.

СМУТОК ВІД УКРАЇНИ

Не надто зрозуміло, що на цьому святі життя цього року робила Україна… На відміну від торішнього фестивалю, де “Плем‘я” Мирослава Слабошпицького здобуло нагороди в двох номінаціях однієї з конкурсних програм (Міжнародний тиждень критиків), цього разу жодна українська стрічка до конкурсу не потрапила. Щоправда, один фільм (“Полон”) було показано в одній із маленьких зал Палацу фестивалів у рамках кіноринку. Також у так званому “Куточку короткометражок” у Палаці фестивалів можна було в індивідуальному порядку проглянути на DVD 15 українських коротких фільмів.

Чи варто було задля цього тримати на набережній Круазетт недешевий український павільйон, викликає запитання. Для порівняння: через скрутне фінансове становище в країні українська національна телекомпанія цьогоріч відмовилася від участі в пісенному конкурсі Євробачення. Українська ж аґенція з питань кіно пояснювала, що український павільйон підтримала не лише вона сама, але й благодійний фонд Ігоря Янковського за участі міжнародного фестивалю “Молодість”. Держкіно казало, використовуючи досить загальні вирази, що у павільйоні Україна “може показувати досягнення свого кінематографа і налагоджувати фахові контакти з виробничими і дистрибуторськими компаніями”.

Ваш кореспондент відвідав український павільйон, аби побачити, як це відбувається на практиці. У павільйоні мене досить непривітно зустрів неусміхнений хлопчина років 25. На моє привітання відповів російською мовою і до кінця нашої розмови на державну мову так і не перейшов. Коли я його спитав, чи має він якість матеріали щодо участі України в Каннському кінофестивалі, він (увага!) відповів, що Україна цього року участі у фестивалі не бере. І лише після наступного питання щодо бодай якихось матеріалів про сучасне українське кіно він дістав буклет, що містив інформацію про фільми, зняті в Україні торік. Єдиним позитивом був прикріплений до стіни постер із вимогою звільнити ув‘язненого у Росії українського кінорежисера із Криму Олега Сенцова, але, якби я його не помітив сам, мені наврядчи б привертали до цього увагу. А що вже казати про іноземців? До речі, у Каннах ті самі іноземці робили для справи звільнення Сенцова значно більше, ніж український павільйон. Та про це — нижче.

“БИТВА ЗА СЕВАСТОПОЛЬ”

Ще одне розчарування пов‘язане із фільмом, що був показаний у рамках кіноринку. Його назва в англомовних інформаційних матеріалах подавалася як Battle for Sevastopol, і вказувалося, що це — спільна продукція Росії й України. Як з‘ясувалося, цей фільм змальовує історію української совєтської снайперки Людмили Павличенко переважно на тлі оборони Севастополя від німців у ІІ світову війну. Павличенко — типово совєтська героїня, що, згідно із сталінською пропаґандою, застрелила рекордне число німців зі своєї снайперської гвинтівки — 309. Потім Сталін відправив її у складі делеґації до Америки і там, згідно із легендою, вона чи не власноруч переконала США відкрити другий фронт у Європі.

Парадоксів відразу декілька. Виявилося, що цей фільм із уражаючим бюджетом у 5 мільйонів доларів на 80 відсотків знято на українські гроші. В Україні його прокатна назва буде іншою – “Незламна”, але у Каннах англійською фільм називався титулом для російського прокату. Ба більше: 33 відсотки бюджету фільму — це гроші Держкіно, тобто на третину його профінансували українські платники податків. Зйомки відбувалися в Україні 2013-2014 років. Близько 80 відсотків команди, вся технічна база, сценарій, а також постпродакшн — українські.

А тепер — тло. Росія здійснює нині аґресію в Україні. Верховна Рада заборонила показ російських фільмів, що славлять російські збройні сили, а також ухвалила закон про декомунізацію. У такий час на найбільш впливову ґлобальну кіноплатформу потрапляє спільна з аґресором військова кінопродукція, та ще й робиться все, аби звести до мінімуму українськість цього продукту. Адже чого варто лише те, що презентація “Битви за Севастополь” у Каннах відбулася у РОСІЙСЬКОМУ павільйоні!

“ПОЛОН”

Україна хотіла показати “Полон” режисера Анатолія Матешка у межах офіційної програми “Особливий погляд”, але, за словами продюсера стрічки Антона Сладкевича, її відкинула голова журі Ізабелла Росселіні, бо начебто не любить жорсткого кіно. Із цим арґументом важко погодитися, бо у програмі “Особливий погляд” був надзвичайно сильний, але й жорсткий фільм “Звіздан” про кохання на тлі війни у колишній Югославії. Цей фільм одержав у цьому конкурсі одну з найпрестижніших нагород…

“Полон” узагальнює теми полону і війни. Він про те, що війна відбирає право людини не тільки на життя, але і на смерть. У полоні людина не належить сама собі… За сюжетом, до зони антитерористичної операції, хоча це місце безпосередньо не називається, їде викладач хімії, аби врятувати синів-заручників. Він та жінка, що їде разом із ним, потрапляють у полон до терористів і стають свідками знущань із полонених: заручників змушують грати в російську рулетку і бігати по мінних полях. Ми можемо спостерігати за трансформацією героїв у екстремальних умовах полону. Бачимо, як кат може стати жертвою, а жертва – катом.

“ВОЛЮ СЕНЦОВУ!”

Міжнародний голос на захист українського режисера Олега Сенцова, що вже понад рік сидить у російській в‘язниці в очікуванні суду у справі про тероризм, було добре чути й цього року (торік тут теж відбувалися акції на його підтримку). Іноді чути у буквальному значенні. Стоячи у черзі на перегляд одного з фільмів, я, зокрема, ненавмисно почув, як у телефонній розмові ім‘я Олега неодноразово згадував грецький колеґа.

Опріч того, у межах однієї із найпрестижніших програм фестивалю – “Двотижневик режисерів” відбулася велика акція солідарності із Сенцовим, що її зорганізували Ґільдія французьких кінематографістів та Європейська кіноакадемія. Режисери та кінематографісти могли підписати анонсоване у перший день звернення, що у ньому мовилося: “Я належу до міжнародної спільноти режисерів, і я прошу президента Путіна звільнити одного з нас – українського режисера Олега Сенцова, обвинуваченого у “підготовці терористичних актів”, що він категорично заперечує. Йому загрожує до 20 років тюремного ув‘язнення. Разом з усіма режисерами, що підписали це звернення, я засуджую спробу судити за вигадані злочини. Аґресія проти Олега Сенцова – це аґресія проти всіх режисерів у всьому світі”.

Звернення підписали 108 лише французьких режисерів. Зазаначу, що перед кожним із його понад 50 сеансів “Двотижневика режисерів” демонстрували фото українського режисера з написом “Свободу Олегові Сенцову”.